Як я ставлюся до дати 22 червня 

Не хочу зараз порушувати питання про причини появи цієї дати. Хоча її могло б і не бути. Але тодішньою владою було зроблено все, щоб дата 22 червня 1941 року з’явилася. Та цього разу про інше.

Для мене ця дата – трагедія, масштаби якої ще неоцінені й не усвідомлені й понині як спеціалістами різних галузей науки й виробництва, так і політиками, державними діячами. Трагедія, яка повинна вимірюватися у багатьох площинах і насамперед в таких:

1) особистісній. Вона стосується кожного громадянина, якого торкнулася безпосередньо чи опосередковано ця війна як в ті роки, так і зараз. Надзвичайно прикро й болісно усвідомлювати, що й на сьогоднішній день ще не похоронено невідомо яку кількість воїнів;

2) сімейно-родинній. Багато родин ця війна осиротила. Багато родин постраждало морально-психологічно абсолютно безпідставно через те, що була в окупації. Це цинічне звинувачення лягло на плечі не тільки воєнне покоління, а й на наступні;

3) національно-регіональній. Ця дата абсолютно безглуздо й безпідставно розділила на нації-зрадників і нації-героїв. Така політика триває й нині, особливо це стосується України;

4) державній. Кожна держава в тій чи іншій мірі понесла втрати. Україна – найбільше: її винищували радянські війська, що відступали, німецькі, що наступали, а потім відступали, і ще – радянські після визволення – особливо в Західній Україні. Останній етап війни триває й зараз;

5) морально-психологічній. Ця дата позбавила мене відчути себе онуком 4 дідів по материній лінії. З війни не повернулися діди Грицько, Павло, Петро Трохимовичі Горбані, Микита Трохимович від ран і контузій помер до мого народження на 46 році життя. Мій рідний дядько Іван Терентійович Забіяка також не повернувся з війни. Мого батька – Михайла Терентійовича – сімнадцятилітнім забрали на фронт і те, що він міг дозволити собі розповісти про цю війну, навряд чи коли-небудь увійде в її «офіційну історію». Ця дата фактично розірвала зв’язок між поколіннями, знівечила його. Як і чим оцінити ці втрати, компенсувати? Таких вимірів немає!

Відштовхуючись від цієї дати, уже сама війна і післявоєнний період, – це неймовірно жахливий цинізм тодішньої влади по відношенню до безпосередніх учасників війни особливо що стосується рядового складу. Фактично два десятиліття ніхто їх не вшановував, не згадував, не було складено списків загиблих чи таких, що пропали безвісти. Та й по сьогодні таких повних списків немає і ніколи вже не буде. А значить ніколи не будуть названі й пошановані їхні імена. А вони ж віддали своє життя!

22 червня – це День Загибелі також усіх невідомих, що були на війні, що померли в концтаборах чи на роботах, будучи вивезених;

 – це День Ненароджених, які мали б народитися;

 – це День Понівечених Доль молодого покоління, яке позбавили можливості облаштувати своє особисте життя;

 – це День Вдів, яких тодішня влада «породила, але так і не могла достойно їх пошанувати, а просто проігнорувала;

 – це День Понівеченого Дитинства, що народилися за кілька років до війни...

Ось чому для мене 22 червня – це День Трагедії неймовірних масштабів, це день Великої Скорботи й Туги. І надзвичайно цинічно в цей та інший день (як і взагалі) влаштовувати політичні шабаші.

Іван Забіяка

кандидат історичних наук,

член НСЖ України