Завжди раді Вам
Це біографії земляків,
Забіяка Іван Михайлович – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, журналіст, член Чернігівського земляцтва з моменту його заснування, заступник керівника Прилуцького осередку по Талалаївському району. Народився 7 жовтня 1953 р. в с. Ярошівка Роменського р-ну Сумської обл. (тепер – с. Українське Талалаївського р-ну Чернігівської обл.) в селянській сім’ї. Після закінчення Болотницької сш служив у війську (1971–73, навчався на підготовчому відділенні та українському відділенні філологічного факультету Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя (тепер – Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя) (1973–78). Працював вчителем сш № 100 м. Києва (1978–81), інженером у конструкторському бюро об’єднання "Октава” (1981–83), редактором, старшим редактором у видавництві "Радянська школа”(1983–86), уповноваженим по організації виступів у Бюро пропаганди художньої літератури СПУ (1986–91), від археографа І категорії до завідувача відділом – в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (1991–2000). У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка: 1992–93 – асистент кафедри української філології філологічного факультету (за сумісництвом). Викладав українську мову та літературу на різних факультетах. З 2001 – старший науковий співробітник Інституту журналістики. Захистив кандидатську дисертацію "Епістолярна спадщина Василя Горленка як історико-культурологічне джерело” (1998). Наукові інтереси: історія української журналістики, вивчення та дослідження української журналістики в особах, питання української мови, краєзнавство, покажчикознавство. Автор-упорядник літературно-краєзнавчого альманаху Талалаївщини "Вітряк” (вийшло 5 випусків), упорядник "Бібліотеки альманаху "Вітряк"” (вийшло 3 випуски), в Інституті журналістики започаткував і є упорядником "Наукових читань Інституту журналістики” (вийшло 16 випусків) та "Біобібліографії Інституту журналістики” (вийшло 2 випуски). Обґрунтував нову галузь у мовознавстві – космолінгвістику (про космічне походження мови). Розробив нову періодизацію розвитку людства, в основу якої покладено не соціально-економічний принцип, а технологію збереження та передавання інформації. Один із громадських ініціаторів створення страхових копій періодичних, рідкісних видань та архівних документів. Член Вченої ради ІЖ (з 2002), державної комісії з відродження історичної пам’яті при Президентові України (2007–10), член редколегії газети "Отчий поріг”) (2009). Нагороджений знаком Міністерства освіти і науки України "За наукові досягнення” (2007), Почесними грамотами Чернігівської обласної ради (2006) та Президії і Центрального комітету профспілки працівників НАН України (2009). Автор понад 50 наукових публікацій. Належить до активних членів земляцтва. Ініціатор і виконавець відкриття в Талалаївському районі двох меморіальних дощок (І. П.Кавалерідзе та В. П. Горленку), виготовлення бюсту І. П. Кавалерідзе для шкільного музею с. Сильченкового.
***
БАРАНОВ Віктор Петрович народився 2 лютого 1971 року: с. Червоний Плугатар, Талалаївський р-н, Чернігівська обл. У нашій родині, крім батьків, є ще два брати-двійнята, молодші за мене на рік. Оди з них – Микола – проживає у Полтаві з родиною, другий – Володимир – у Києві. У селі залишився батько, а мати уже понад три роки, як відійшла у вічність. Все моє дитинство пройшло у селі, де мене часто називали односельці "не від миру цього”, оскільки я завжди вирізнявся від своїх ровесників: поглядами на життя (вони випереджали мене), тим, що багато читав, згодом став рано писати вірші, а ще згодом мене стали запрошувати на святкові заходи на рівні району, я вів художню самодіяльність у селі і ми займали завжди перші місця на оглядинах художньої самодіяльності, виступали з концертами у районі. Я ніколи в селі не відмовлявся допомогти стареньким, мало того – сам ініціював їм допомогу. Часто любив усамітнюватися, роздумувати над життям, пробувати зазирнути бодай трохи у майбутнє... Такий собі був ніби відокремленим від звичного способу життя моїх однолітків. Але все було спочатку. Повертаючись до шкільного періоду, то я б сказав, що він весь пройшов через книги. За те, що я багато читав і зачитувався далеко за північ, мене сварили батьки, що я трачу електроенергію. Однак я все одно знаходив можливість прочитати якомога більше, можна сказати, що я навіть находу читав. А дехто з учителів сварив, що я на уроках читав, забирали книжки і віддавали їх тільки у кінці чверті. Бібліотекарка знала мою тягу до літератури і завжди давала, як кажуть "в борг”. У нашому селі була школа лише трьохлітка, і знаходилася вона у лісі за два кілометри від села. Це було приміщення колишнього пана, але хоч і стареньке, проте, певно, збудоване з хорошого і міцного дерева, оскільки будівля знаходилася у досить добротному стані. Першу мою вчительку – Надію Хомівну Іщенко – я ніколи не забуду. Та й чи можна забути першу вчительку? Я добре пам’ятаю, як після закінчення школи учні і вчителі поверталися разом до села, а я намагався завжди нести її великий учительський портфель, крім свого ранця. Було важкувато, але повага до першої вчительки допомагала долати оту важкість і я старався навіть виду не подавати, що мені дещо незручно нести. Я ж – мужчина! Потім, після закінчення трьох класів нашої Червоноплугатарської сільської школи, довелося щодня їздити продовжувати навчання у сусідній район – Бахмацький. Вставали о пів на шосту ранку, йшли на вокзал і їхали поїздом до школи хвилин 20. Оскільки до початку занять завжди було вільних півтори години, то ми всі гуртом влаштовували ігри, а хтось читав книжки чи повторював уроки. Тут, у Дмитрівці, на відміну від нашої сільської "лісової” школи, була велика триповерхова, з великим спортзалом (у сільській його взагалі не було), кабінетами з предметів, великим актовим залом, майстернями. Це вражало: великі коридори, їдальня, буфет, багато учнів (понад тисячу), вчителів не два, як у селі, а кілька десятків. Тут навчання було на кілька рівнів вищим. Навчаючись, я уже з сьомого класу почав друкуватися у районних газетах, потім – у обласних. За це мене дуже поважали, адже з понад тисячі учнів я єдиний, хто друкувався. Не приховую, що з деяких предметів мені навіть оцінки "натягували”, оскільки добре вчив і знав лише гуманітарні. Це й стало поштовхом до обрання журналістського фаху, хоча часто мріяв стати міліціонером. А якщо точніше, то поштовх у журналістський світ закріпив у мені мій двоюрідний брат Іван Михайлович Забіяка – справжній педагог і історик. Він мене переконав, що з моїми творчими здібностями не хуліганів треба ловити, а писати для людей. Так воно й сталося. Але перед цим я пройшов справжню школу життя – службу в армії. Армія неоднозначно сприймається суспільством, проте мене вона підготувала до будь-яких випробувань у житті. Якщо чесно, то іноді хочеться піти послужити хоча б на кілька днів, але в ту армію, в якій я служив. І хоча перші два місяці служби тяглися, як два роки а то й більше, то решта часу пролетіли досить швидко. Армія залишила в мені перші яскраві і добрі спогади. Після повернення з війська я працював листоношею у місцевому відділенні зв’язку. Паралельно готувався до вступу на журналістику. Буквально за місяць до вступу довелося попрацювати навіть начальником відділення зв’язку, бо я єдиний, хто міг підмінити діючу начальницю на час відпустки – вона мені повністю довіряла а я знав, що справлюся. А за день до від’їзду на навчання все районне поштове керівництво приїхало мене проводжати у столицю. Пам’ятаю, коли приїхав до Києва на навчання на тоді ще факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка, то таке враження було, що на якусь іншу планету потрапив. Столиця поглинула мене з руками й ногами. Студентський гамір, майже на кожному кроці все нове, нові враження, захоплення... Не зважаючи на те, що я вийшов із села, я досить швидко освоївся у Києві, одразу ж з’явилося багато друзів, почалося цікаве студентське життя і відкрилася дорога у далекий самостійний світ... Уже з другого курсу навчання зрозумів, що стипендія і батьківська підтримка у великому місті мало чим зарадять молодому організмові, який після занять хотів не лише лекції вчити, а й погуляти по місту, побувати в різних цікавих місцях. Тож вечорами десь з півроку підпрацьовував контролером у міському транспорті. Підробляв, на той час, досить непогано. Якщо штраф був три рублі (тоді ще були рублі і паралельно тільки-но вводилися гривні), то з троячки мої було 2.40. Та це був не вихід. Адже хотілося займатися фаховою роботою. Оскільки багато хто зі старшокурсників уже працювали за фахом, то завдяки добрим стосункам з ними вони й мене працевлаштували. І не просто практикантом (другий курс бо) а одразу на посаду випускового редактора в газету "Україна молода”. Для мене це було великою честю і я виправдав таку довіру. До того ж, я був обраний головою профкому газети. Але понад дев’ять років відданих газеті на одній посаді, хоч відповідальній і важливій, не давали мені змоги зростати творчо, то ж і змушений був піти в інше видання – газету "Народне слово”. Тут я вже працював відповідальним секретарем. Це був трамплін для стрибка у серйозне видання – газету "Товариш”, де мене помітили, як кажуть, на всі сто і де я зміг розкритися набагато масштабніше творчо, реалізувати творчі проекти, проявити менеджерські здібності. Адже недаремно заслужив посаду не лише відповідального секретаря "Товариша”, а відповідального секретаря Медіа-холдингу Соціалістичної партії, до складу якого входить понад 20 газет. Це дуже серйозна і відповідальна робота. А коли тобі довіряють роботу у такій структурі, то як тут не пишатися собою і як не хотіти досягти ще більшого. За цей досить незначний журналістський шлях я не здобув жодної нагороди і відзнаки. Якщо чесно, то навіть і не думав про це. Я звик працювати чесно і віддано, і найкращими нагородами були і будуть добрі й щирі відгуки співробітників про те, що зі мною добре і комфортно працювати; велика кількість добрих і справжніх друзів. Я не згадав тут ще один рядок з мого життя, оскільки хотів його виокремити особливо. Працюючи вже після закінчення навчання я від свого брата Івана Забіяки дізнався, що в Києві діє Чернігівське Земляцтво. Стати членом Земляцтва – для мене було великою подією і честю. Адже тут ті, хто колись бігав тими ж росяними стежками, що й я, ті, хто виріс з тієї землі, що й я, ті, хто знає і почитає традиції рідного чернігівського краю, зрештою – це одна велика сім’я, куди ти можеш прийти і зарадити собі – ніби вдома побувати, оскільки через роботу рідко коли вдається вибратися до села. І я знаю, що Земляцтво, цей острівок рідного краю завжди готовий прийняти до себе мого човна як у лиху, так і добру пору.
***
ДЕМЧЕНКО Микола Павлович народився 6 січня 1952 року в селищі Талалаївка в сім’ї медпрацівників. Батько, інвалід війни 2-ої групи, і нині мешкає в Талалаївці. Після закінчення місцевої середньої школи поступив до Київського медичного інституту, який закінчив у 1975 р. та одержав фах лікаря-хірурга. Практично з того часу працює в Київському науково-дослідному інституті ендокринології та обміну речовин ім. В. П. Комісаренка спочатку лікарем-хірургом, а потім з 1987 р. – головним лікарем клініки Інституту. Пріоритетне направлення клініки – діагностика та лікування раку щитовидної залози, Інститут розробив та запроваджує програми по цукровому діабету, порушенню росту у дітей, виявленню та ліквідації йодного дефіциту (від його залежить рівень інтелекту нації) в Україні. Має 42 друковані праці, вищу категорію з хірургії та вищу – з організації медичної справи. 1999 р. йому присвоєно звання заслужений лікар України. В 2001–2002 рр. брав участь в якості лікаря в 7-ій Українській Антарктичній зимівлі на станції "Академік Вернадський”. Там встановив знак – символічний напрямок та відстань від станції в Антарктиді до Талалаївки (≈ 16.500 км). У своїй відповіді на запитання, що означає для мене Земляцтво, зазначив – це радість зустрічі і готовність бути корисним малій Батьківщині. І це справді так.
***
***
КОВГАН Микола Васильович народився 3 грудня 1951 року в селищі Талалаївка, Чернігівської області. Його рід походить зі старинного козацького роду. Є відомості про предків з кінця 17 сторіччя, які підтверджуються архівними документами (сповідні та метричні книги Свято-Георгіївської церкви с. Рогинці, Роменського району, Сумської області). Батько Василь Васильович – 1912 року народження, шофер, мати – 1920 року народження, бухгалтер. Найбільш яскраві спогади дитинства – участь у змаганнях на першість Чернігівської області з класичної боротьби. Закінчив Талалаївську середню школу. Класним керівником був Шишко Володимир Христантович, який запам’ятався своєю вимогливістю, ерудицією, був майстром спорту з класичної боротьби. Ще збереглися в пам’яті такі вчителі: Бурка Іван Іванович – вчитель математики, запам’ятався високими знаннями, логікою мислення, методичною майстерністю. Кузьменко Євгенія Петрівна – вчитель російської мови та літератури – високо інтелігентна особистість, дуже любила свій предмет. Захоплювався спортом (класична боротьба), брав участь в туристичних походах, багато читав , особливо фантастичної літератури. Мріяв стати військовим. Прослужив на командних і штабних посадах більш як 34 роки. Останні роки проходив службу в Генеральному штабі та Міністерстві оборони України. Військове звання – полковник. Освіта – вища. В нинішній час – директор Конструкторського бюро по створенню легких багатоцільових вертольотів. Нагороджений медалями СРСР та відзнаками Міністра оборони України. Громадська робота – голова громадської організації військових ветеранів Дніпровського району міста Києва. Захоплення – вивчення історії України та історії світової релігії. Життєве кредо – бути потрібним людям, розбудова міцної держави. Ставлення до земляцтва вкрай позитивне. Земляцтво дає можливість спілкування з однодумцями-патріотами. Хотів би проводити системну, планову роботу щодо вивчення Чернігівщини шляхом здійснення туристичних поїздок по території малої батьківщини.
***
МИРОНЕНКО Володимир Іванович. Народився 1 січня 1949 року в смт Талалаївка, Талалаївського району, Чернігівської області в сім'ї службовців. Батько – Мироненко Іван Іванович, освіта - вища економічна та вища агрономічна. Працював головним агрономом районного міжколгоспного об'єднання "Сільгосптехніка" смт Талалаївка. Мати – Бондар Паша Федорівна, освіта вища фармацевтична. Працювала провізором в районній аптеці № 151 смт Талалаївка. Дідусі та бабусі – походили з Полтавської та Сумської областей. В 1966 році закінчив 10 класів Талалаївської середньої школи.
Перша вчителька – Мироненко Таїса Михайлівна. Зовсім не наша рідня, але дуже добра й розумна жінка. В старшій школі подобалась математика – вчителька Офат Марія Іванівна; класний керівник, вона ж вчитель російської мови та літератури – Васильченко Віра Федорівна; дуже "суворий" директор школи – Вовк Максим Митрофанович. Любив багато читати. В бібліотеці був "своїм". Читанням грішив навіть на уроках у школі. Але вчився добре. Бігали з хлопцями на річечку без імені за залізничним переїздом, де ловили пічкурів та бобирів. Коли вдавалось спіймати линька – були щасливі та горді своїм подвигом. Коли підросли – бігали гуртом на ставок купатись та ловити рибу вже більшу. Трохи грали в футбол, але виходило не дуже, багато "ганяли на велосипедах" куди попало. Ходив до фотогуртка – навчився непогано фотографувати. Це все п'ятидесяті-шестидесяті роки, наша рідна Талалаївка.
Ким же хотілось стати? Ого, як багато ким. І космонавтом, і моряком, і інженером, і геологом. Та й то мабуть ще не все. Бо хотілось ще й радіоаматорством займатись, але в нас таких гуртків не було. Потім якось різко школа закінчилась. Сказали, що ми вже дорослі. І пора про все починати думати самим. Роз'їхались однокласники в різні боки – в Росію, в Молдавію, по Україні. Багато однокласників поїхали вчитися до Харкова, але мене чомусь завжди тягнуло в Київ.
Поїхав до Києва – працював на будівництві, бігав в радіоклуб ДОСААФ, навчався проводити зв'язки на радіостанції та вивчав азбуку "Морзе". В травні 1968 року був призваний до лав Радянської Армії. Служити в армії хотіли всі хлопці. Хто не був в армії, ті заздрили тим, хто служив в армії, приїздив у відпустку в красивій формі, а сусіди казали батькам – який у вас дорослий син! Служив у військах зв'язку в місті Виборг Ленінградського військового округу. Тисячі голубих озер, величезні валуни принесені на рівнину льодовиком, Балтійське море, старовинна фінська фортеця. Армійська дружба, навчання армійським професіям, щоденні пригоди – добра школа для чоловіків. Демобілізувався в 1970 році. Поступив на підготовчий факультет Київського політехнічного інституту, після закінчення якого поступив на навчання в Київський політехнічний інститут. Гуртожиток КПІ, кінотеатр імені "Довженка", театри та бібліотеки Києва, музеї, поїздки на роботу в колгоспи, поїздки на практику на заводи, лекції, семінари, заліки, екзамени – інститут! Колективні походи на футбол. А на міжнародні матчі за квитками стояли по декілька днів. Таке студентське життя. В 1977 році закінчив КПІ та був направлений на роботу в смт Іванків, Іванківського району, Київської області. Працював в конструкторсько- технологічному бюро Іванківського дослідного заводу. Голова ради молодих спеціалістів дослідного заводу, член спілки винахідників та раціоналізаторів, активний книголюб, рибалка, грибник. Почав займатись радіоаматорством – побудував саморобний радіопередавач, зібрав радіоприймач, підвісив антену й почав проводити радіозв'язки з радіоаматорами всього світу англійською мовою та азбукою "Морзе". З 1980 року по 1999 рік працював на об'єднанні "Дарницький радіозавод". Працював конструктором без категорії, потім послідовно одержував 3-ю, 2-у, 1-у категорії, провідного інженера, начальника бюро. Член товариства винахідників та раціоналізаторів, активна робота в профспілці відділу. Старший лейтенант запасу.
В 1999 році в зв'язку з розпадом радіозаводу звільнився та перейшов на посаду завідувача радіотехнічної лабораторії Київського палацу дітей та юнацтва. Нагороджений багатьма грамотами – міністерства освіти України, Київського товариства винахідників та раціоналізаторів, Українського державного центру позашкільної освіти, Київського міського управління освіти України та іншими. Член добровільного формування по охороні громадського порядку. Маю грамоти та нагороджувався годинниками від адміністрації за активну роботу. Відмінник освіти України, ветеран праці України. Голова методичного об'єднання гуртків з радіоелектронного конструювання міста Києва.
Життєве кредо – поважай все людське в людях, будь справедливим. Маю трьох дорослих дітей - дві доньки та один син. Захоплення сьогодні - радіоаматорство. Маю свою радіостанцію вищої категорії, можу проводити радіозв'язки з радіоаматорами всього світу як азбукою "Морзе" так і мікрофоном на українській, російській та англійській мовах. Люблю книги. Читаю історичну, фантастичну, пригодницьку літературу. Влітку люблю рибалити, поратись на грядках, на яких ще мама та тато раніше працювали. А ще Інтернет…
Земляцтво в моєму уявленні річ важлива. Тут можна одержати інформацію про земляків, їх життя, їх діяльність. Можна зустрітись та поговорити. Десь потрібна допомога землякам в Києві, а десь – допомога землякам малої Батьківщини – це важливо. А як цікаво подивитися виступи земляків під час зустрічей. Та й минуле згадати разом – це ж наше життя
***
МІРОШНИЧЕНКО Микола Григорович народився 23 серпня 1952 р в с. Займищі Талалаївського району Чернігівської області. 1968 р. закінчив 8-річну школу с. Українське цього району. Зима 1968 – весна 1969 р навчався на курсах трактористів у смт. Талалаївка, після закінчення яких до весни 1971 р. працював трактористом у с. Займище. З весни 1971 по весну 1973 рр. служив у війську. Після повернення з армії до весни 1974 р. знову працював трактористом у с. Займище. У травні місяці поїхав до м. Києва.
З 1 червня 1974 р. по серпень 1987 р. працював токарем на заводі автоматики ім. Петровського. З 26 квітня до кінця липня 1986 р. брав участь у ліквідації на ЧАЕС. З вересня 1987 р. працюю токарем 6-го розряду в спеціальному конструкторському бюро діагностичної апаратури "Медапаратура”. Одружений. Маю дорослого сина.
***
ШЕВЧУК Світлана Володимирівна народилася 12 липня 1954 року в селі Красний Колядин Талалаївського району на Чернігівщині. Зростала у великій родині: тато, мама, і 3 сестри. І нині кличе до себе рідна хата, що збудована з дерева без жодного гвіздка. Стоїть хата на межі двох сіл, за кілометр від Красного Колядина і так само від Грицівки, де поряд ставок, на березі якого пам”ятаю довгі стежини конопляного полотна, від найтоншого до найгрубішого, що відбілювалися на сонці. А ще річка неподалік, розкішний сосновий ліс за городом, кругом пагорби, а серед запашних квітів на луках красується, мабуть, найпахучіша із загадковою назвою "горілочка”. Серед цієї краси я пасла овечки та читала книжки. Любов до книги, до слова у школі виховала Катерина Олексіївна Баско – вчителька української мови та літератури. Вимоглива, але надзвичайно грамотна, вона вміло вела нас дорогою пізнання українського слова, якому я не зрадила й донині. Після закінчення Красноколядинської середньої школи 1971 року стала студенткою філологічного факультету Київського педагогічного інституту імені М. Горького. Найбільший вплив на професійне становлення мав доктор філологічних наук, професор Андрій Петрович Медушевський, який читав лекції з сучасної української літературної мови. Це був справжній інтелігент, який зачаровував своєю розповіддю про мову. На другому курсі історичну граматику читав доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Василь Васильович Лобода, який найскладніші історичні процеси подавав дохідливо, цікаво. Ці люди і мали найбільший вплив на вибір фаху. Нині у цьому вищому навчальному закладі, що відтепер іменується Національним педагогічним університетом імені. М. Драгоманова, я завідувач кафедри культури української мови, професор, член – кореспондент Київської академії наук. Я є автором циклу перших підручників та посібників з ділової української мови: "Українське ділове мовлення”, "Ділове мовлення. Модульний курс”, "Сучасні ділові папери”, "Практикум з ділового українського мовлення”, "Ділова українська мова: Тестові завдання”, "Контрольні роботи з ділової української мови”, "Службове листування. Довідник”. Написано посібники для державних службовців, щоб допомогти їм засвоїти українську мову, щоб переконати всіх, що говорити рідною мовою престижно: "Ділове мовлення для державних службовців”, "Українська мова на щодень, на щомить (для державних службовців)”. Видрукувано й посібники для школи, а також словники для широкого загалу. Маю за свою працю державну нагороду: присвоєно почесне звання "Заслужений працівник освіти України”. На громадянських засадах я є членом Ради факультету української філології. Беру участь у радіопередачах, присвячених функціонуванню української мови. На запрошення Кабінету Міністрів України, Державного комітету статистики України, Інституту ядерних досліджень читаю лекції та проводжу практичні заняття з ділової української мови для державних службовців. Мої захоплення: побувати на природі, відвідувати святі місця України, читати книги, працювати на городі. Разом з чоловіком Олексієм Васильовичем виховую доньку Оксану і сина Василя. Життєве кредо: "Робити добро людям”, "Творча праця на радість людям”. Чернігівське земляцтво для мене – це шлях до батьківського порога, це родове коріння. Одне бажання, частіше зустрічатися із земляками, допомагати всім, хто цього потребує.
***
|
